Хто візьме на себе сміливість запропонувати стале рішення: розділити країну?

Кожного разу, коли йдеться про сучасний стан і майбутнє України, існує одна можливість, яка не береться до уваги: думка про те, що українська нація може бути остаточно розділена за аналогією з іншою пострадянською комуністичною державою Чехословаччиною на рубежі 1992-93 років.

На відміну від розпаду, який відбувся в колишній Югославії в той час, відокремлення з утворенням чеської та словацької держав було добровільним та мирним. Чехи та словаки сьогодні особливо не скаржаться.

Хіба утопічним може здатися, що такий розвиток подій може одного дня стати реальністю для України? Уявні експерименти не призводять ані до військових жертв, ані до потоків біженців.

Що передбачає поточний статус-кво? Неприємна реальність полягає в тому, що, поки капітаном московського корабля є Володимир Путін, безперервна дестабілізація українського суспільства залишатиметься ефективним способом Росії дестабілізувати Україну і утримувати решту Європи в стані паралічу – ослабленою, дезорієнтованою, у постійному страху, наскільки довго Москва продовжуватиме асиметричну війну проти Заходу.

Отже відповідь є очевидною: дестабілізація в осяжній перспективі. Щонайменше, доки Сполученим Штатам і Європейському Союзу не вдасться прийти до важливого, але неясного компромісу з Путіним і його оточенням.

Давайте просто назвемо сутички в Україні гібридною війною і помстою за приниження, що послідували за розпадом радянської імперії в 1989-91 роках. Нагадаємо, Путін виховувався і навчався в радянській розвідці. Від цієї силової структури тягнуться довгі тіні аж до Вашингтона і Брюсселя навіть сьогодні.

У той час як західні лідери в 1990-х роках посилено посміхалися недолугому та алкозалежному лідеру демократичної Росії Борису Єльцину, тіньова кремлівська еліта повертала російське суспільство назад до його авторитарних православних цивілізаційних коренів за допомогою олігархів, фаршированих нафтодоларами. Колишній канцлер Німеччини, соціал-демократ Герхард Шредер став одним з корисних ідіотів того часу в якості радника гіганта з видобутку викопного палива «Газпрома».

Як тільки Путін змінив Єльцина в останній день 1999 року, колишній агент КДБ почав апелювати до національних почуттів російського народу, які роками дрімали в церквах. Зовні боротьба за душі полеглої імперії велася спочатку в Грузії в 2008 році, а потім на українських полях битв в 2014 році.

Україна, як держава, мала найгіршу з можливих відправних точок. У неспокійні роки після Першої світової війни і розпаду Російської імперії у 1918 році Українська Народна Республіка прожила лише коротке життя перед радянізацією з голодомором, масовими репресіями і еміграцією. Тоді, як і зараз, збереження української національної культури залишалося на милість Москви.

Млява війна Путіна, очолена «зеленими чоловічками» і підтримана бронетанковими підрозділами, посилює розкол, що йде вглиб століть. Західна частина української території має культурні зв’язки зі Східною та Центральною Європою, тоді як великі групи населення на сході України заново відкрили для себе корені, що тягнуться від культури російського православ’я. Цивілізаційний розрив.

Український конфлікт найбільше нагадує колишню Югославію, яка після війни у 1990-х розкололася через незначні процеси політичного примирення. Обидва державні формування були штучними, вирваними з Версальського договору 1919 року, який, за словами його головного автора, президента США Вудро Вільсона, повинен був зробити світ «безпечним для демократії». Вільсон не врахував політику ідентичності, культуру і релігію у своєму наборі інструментів. Отже, його формули не спрацювали на Балканах, на окраїні Росії або в арабських державних утвореннях, які з’явилися в результаті розпаду Османської імперії.

Які наслідки цього сьогодні? Нервові Балкани, розділена Україна, сконцентрована на собі Туреччина і зруйновані війною арабські спільноти в Іраку і Сирії. На цей пейзаж падають довгі тіні з Кремля.

Західна допомога Україні залишається ілюзією. У ситуації коли Сполучені Штати інертні, а європейці мовчать, це можна пояснити гірким досвідом Іраку на початку 2000-х. Шаблон демократії і свободи, який намагалася використати очолювана США «Коаліція згідних», виявився непридатним для клаптикової ковдри етнічної приналежності, ідентичності і релігії, що становить собою іракське суспільство. Путін засвоїв цей урок раніше, ніж Джордж Буш, Тоні Блер і Андерс Фог Расмуссен, і тому ніхто не допомагає українцям змінити долю, в якій переважають інтереси Росії. Катастрофа триває, а західні лідери не притягуються до відповідальності.

* Неофіційний переклад статті, опублікованої в газеті «Politiken»